Сьогодні ми попросили поділитись своїм свідченням наших співробітників водіїв-добровольців, які за останні кілька днів брали участь у служінні евакуації людей з Чернігова.

«Кожна евакуаційна поїздка по-своєму складна та благословенна.

Складність у тому, що ти не знаєш, що чекає на тебе попереду, немає впевненості, що зможеш повернутися додому живим, або взагалі повернутися. Адже, на відміну від військових, тер. оборони та поліції, ми як волонтери не маємо захисних бронежилетів, касок та іншої амуніції, у нас немає зброї для самозахисту, і поїздки здійснюємо не на броньованих авто, а на звичайних автомобілях та автобусах.

Але всі труднощі з надлишком перекриваються благословеннями, список яких ми можемо поповнювати з кожною поїздкою. Насамперед це неймовірна молитовна підтримка братів і сестер, церков з різних куточків світу, ми це відчуваємо та переживаємо всім своїм єством. Крім цього, наші стосунки один з одним стають братерськими, скріпленими, цілісними, це неймовірне відчуття єдності, і воно чудове. Можливість благовістити, в простоті, коли замість кафедри перед тобою кермо, а слухачі позаду тебе, але до кожного твого слова прислухаються з особливою увагою ще одне з найбільших благословень. І звичайно ж, щоразу, коли ти цілими татнеушкодженими привозиш людей до кінцевої точки евакуації і ви всі разом вигукуєте «Слава Богу!», серце переповнюється радістю, що в твоєму житті є недаремно прожиті дні».

В'ячеслав Артерчук із м. Рівного

Станіслав на фото ліворуч

«Бог дозволив мені брати участь в евакуації людей із Чернігова на 16-місному автобусі місії «Надія — людям». Разом із командою відважних братів із Здолбунова, Рівного, Києва ми проривалися до обложеного міста, в якому безліч беззахисних людей, зазнають постійних артилерійських обстрілів.

Ні, я не зі сміливого десятка, готового лізти під бомби, але я не можу стояти осторонь, коли таке лихо та зло вдерлися в мою країну. Християни – це люди з небесним громадянством, але, коли приходять такі часи, наше земне громадянство, спонукане християнськими почуттями, дає знати про себе.

Так, я боюся смерті, але, на відміну від багатьох інших, я маю всі підстави не боятися того, що після смерті. Вічність без диктаторів і воєн вабить мене, хоча я люблю життя, люблю свою сім'ю, свою дорогу дружину Вікторію, яка називає мене своїм героєм, але просить залишитися живим.

Вчора ми з іншими трьома братами опинилися в епіцентрі артобстрілу, але всі снаряди лягли довкола. Ми схопили всіх людей, які були поруч, і стрімголов помчали геть. Тяжко було думати про тих воїнів, які не можуть, як ми, натиснути на педаль газу, залишаючи цей кошмар позаду. Вони лишилися там. Одна жінка у сльозах розповідала, що залишила там свого чоловіка, який хворий зараз, перебуває у холодному та сирому підвалі, і не має права покинути місто як тероборонівець. Ми разом із нею молилися за її чоловіка. «Їдьте додому, сказала вона мені. Ви вже здійснили свій подвиг». Я лише усміхнувся: «Я з Маріуполя. Мій будинок зараз – це дзвінок моїй коханій дружині та дітям».

Люди називають нас рятівниками, а ми хочемо бути рукою Божої допомоги. Йому хай буде слава! Його благо на тлі людських звірств сяє особливим світлом! А нам, дай Боже, вірні серця, які люблять Тебе, свою країну і людей, які чекають на нас, на нашу допомогу, наші молитви і на Євангелію, підкріплену самовідданим співчуттям».

Станіслав Колпаков із м. Маріуполь

Знайдіть нас у соціальних мережах: hopetopeople