Бог подарував можливість відвідати селища вздовж північного українського кордону. Наша місія передала продукти харчування й засоби гігієни, а в м. Суми ми завантажили ще одну машину і спільно з служителями з церкви «Благодать», пастором Михайлом і командою відвезли все це нужденним.

По дорозі туди – зруйновані будинки, школи, садочки, окопи в полях і на подвір’ях. Люди тримаються, намагаються щось полагодити, прибирати розкидану цеглу й залишки згорілих парканів.

Коли ми приїжджали в село, то збиралися люди, ми проповідували їм Евангелію, спілкувались, а потім роздавали їм допомогу.

Перше село знаходилося в 900 м від кордону. Одна жіночка втекла сюди з Харківщини до старенької мами. Після обстрілів майже всі хати обгоріли. В селі ніколи не було магазину. До війни щотижня приїжджала машина, і з неї дещо продавали, а зараз і того немає. Тепер надія лиш на українських військових і на волонтерів.

Селяни розповіли, що коли ЗСУ вже виганяли окупантів, то один російський солдатик схопив дитячий велосипед, примотав до себе скотчем крадений плазмовий телевізор й випираючі колінами поїхав в бік руського кордону. В кожного другого селянина, за цим кордоном є родичі. Багато хто каже: «БУЛИ родичі» і що відтепер уже «НЕ родичі», бо розбомбили хату. Боляче слухати, такі історії…

В наступному селі, в 5 км від кордону дідусь розповів нам, як одного вечора прибіг до них на подвір'я бурят, і каже: «Дайте закурить! Мы вас освобождать пришли!». А старий йому: «Я тут живу вільно, мені від тебе нічого не треба! Біжи назад до себе, бо зараз наші вийдуть, і так прикурити дадуть, що мало не буде!». Бурят був шокований, розвернувся, й пішов…

В іншому селі ми відвідали подвір’я, по яких влучили снаряди. В одній оселі відсутній кут хати. Господиня розповіла, що на тому місці бабуся на ліжку спала, але в той вечір чомусь вирішила лягти на дивані. Снаряд в стіну встряг і лише частково розірвався. Це – милість Божа! Її чоловік з сусідом ту ракету витягли і в пустому дворі поклали. Ми помолилися разом з ними лишили їм продукти й насіння, щоб садити...

В наступному дворі знесено півхати. Люди під час вибуху сиділи в погребі. Коли вхідні двері підлетіли вгору, а потім впали, їм було так страшно, що аж жити не хотілося. В селі немає нічого крім цих хат, але і їх розбомбили…

Селяни дякують, що про них не забувають, піклуються. Ми молились разом і жінка сказала, єдине, що залишилось це молитись. Вони невіруючі, але через страшні обставини, Господь промовляє до їхніх сердець.

В останньому селі в 6 км від кордону під час боїв було дуже страшно. Люди, почувши свист, ховалися й рахували до трьох. Якщо повз пролетіло, значить – до сусідів. Всі бігли туди, щоб розгрібати завали. Потім, як все стихло, то на одному полі нарахували 12 лунок від вибухів. А одна ціла ракета зайшла глибоко в землю. Люди не змогли витягнути самі, так і обїжджають її досі трактором…

По дорозі назад знову  –  спалені танки, згарища, залишки ракет огороджені червоною стрічкою. Розумію, що це все відбудуємо й полагодимо, а от зруйновані життя, горе й відчай серця може виправити лише Бог. Люди і раніше мали небагато, але війна забрала й це. Моліться за ці прикордонні села, якими пройшлася війна!

Знайдіть нас у соціальних мережах: hopetopeople