2022 року в нас почалася війна, і все моє життя пішло під укіс. Спочатку я змушена була залишити своє місце роботи в міському туберкульозному диспансері, де пропрацювала 15 років реєстратором. Потім закрилася крамниця, де я тимчасово влаштувалася. Обстановка у місті ставала все складнішою, декілька разів ми попадали під обстріли, одного разу кілька годин пролежали під обстрілом під парканом. Спочатку я думала, що все це ненадовго, що треба якось це пережити. Але минали місяці, і все ставало тільки гірше, у квартирі скло з вікон повилітало… Тож наприкінці літа я зрозуміла, що мені потрібно виїжджати, тому що я тут просто пропаду, загину. Я звернулася до нашого мера, і нас вивезли спеціальні служби: спочатку в Житомирську область (с. Топільня), а потім сюди, в Залісся.
Я вважаю, що мені дуже пощастило, що я потрапила сюди. Мені тут усе подобається: і умови, і ставлення. Десь через півтора року в мене раптово погіршився зір, виникла катаракта обох очей і останнім часом я практично нічого не бачила. Зібрати кошти на лікування для мене було проблематично. Тому я дуже вдячна людям, які мені допомогли. 15 березня мені зробили операцію, і тепер я бачу одним оком. Бачити — це щастя!
