Тамара Харченко

64 роки, вдова. До війни жила в м. Покровську Донецької області. Має сина. Він був одружений, але вже 4 роки живе окремо.

Пані Тамара все життя працювала в бюджетних організаціях: помічником вихователя, технічним працівником у школі, тому завжди жила доволі скромно.

Коли в Покровську стало небезпечно, син впросив виїжджати. Їхали разом з невісткою і внуками в дизелі. Досі згадує ту страшну картину: хворі й немічні лежали просто в проходах вагонів, плакали діти. Вона після операції на нозі майже всю дорогу стояла. Вагон був переповнений, люди хотіли одного — якнайшвидше виїхати з гарячої зони.

У Рівному вимушеним переселенцям місця не знайшлось. Перші 10 днів жили в Здолбунові, де їх прихистила багатодітна сім’я. Потім знайшли місце в приміщенні дитячого садочка. Коли постало питання про відновлення роботи закладу, їх перевели в приміщення дитячого садка в село біля Здолбунова. Невістка не захотіла там жити і повернулась додому в Покровськ. Там зараз знову неспокійно, і пані Тамара дуже хвилюється за внуків.

Восени голова сільради поселив Тамару Харченко і ще одну жінку в окремій хатинці. Місцева п’ятидесятницька громада дала трохи дров. Отримали пакети гуманітарної допомоги. І так прожили до жовтня. Коли ж настали холоди, дрова закінчилися, становище стало досить важким. 

У грудні в Здолбунові біля пункту роздачі гуманітарної допомоги пані Тамара познайомилася з Михайлом Чекомудяном, віруючим переселенцем із Запорізької області, який на той час жив у Заліссі. Саме тоді й дізналася про нашу християнську базу, а невдовзі й переїхала туди.

Дуже дякує Господу за ті умови, в яких зараз перебуває: і за тепло, і за їжу, і за духовну частину. Тут змогла одужати від пневмонії.

Просить молитися за її містечко, за звільнення рідного краю, за збереження життя її рідних. Нещодавно отримала інформацію про пожежу на шахті, а це небезпечно для людей, тому дуже хвилюється.