«Діма з Маріуполя» — саме під цим іменем 35-річний Дмитро  знаний усім мешканцям нашої заміської бази «Залісся» поблизу Рівного, де вже понад пів року проживають люди, які втратили житло внаслідок війни.

Дмитро має золоті руки й хист від Бога до різної роботи: від будівництва, скляних і столярних робіт до ремонту побутової техніки і комп’ютерів. Кожного дня до нього звертаються з десятками прохань щось полагодити, відшліфувати, перевірити, налаштувати, закачати, причому як для особистих потреб, так і для громадського користування. Людина лагідної вдачі, він не відмовляє у допомозі нікому. Дмитро також є відповідальним за технічне забезпечення проведення щоденних ранкових і вечірніх молитовних зібрань, підбір фонограм для прославлення, підготовку та трансляцію фільмів і онлайн-богослужінь. Він робить все це з великою відповідальністю, дуже старанно й безкорисливо, і завжди оперативно. Недаремно Дмитро став переможцем конкурсу «Робітник року» на підприємстві з виготовлення меблів, де працював перед війною…

Дмитро часто купує різноманітні деталі для загальних потреб, і нерідко за власні кошти. Слід відзначити, що він не отримує ніякої заробітної плати, окрім переселенських виплат від держави розміром 2200 грн на місяць. Він щиро задоволений тим, що має, і вдячний Богові та людям, які забезпечують його перебування в Заліссі.

Нещодавно Дмитро пізнав Господа Ісуса Христа як власного Спасителя і зараз відвідує заняття з підготовки до водного хрещення в церкві «Община Доброго Пастиря» м. Рівне.

На початок вторгнення російських військ в Україну в лютому 2022 року Дмитро жив у Маріуполі у власній квартирі на першому поверсі п’ятиповерхового будинку разом зі старшою сестрою і двома племінниками. Через артилерійські обстріли та бомбардування авіацією всіх районів міста сестра переселилася з дітьми до бомбосховища, звідки згодом окупанти вивезли їх на територію Російської Федерації.

Дмитро залишився один в квартирі без світла, води й опалення. Їсти готував на багатті, складеному із тротуарних плиток. Денний раціон складався з рідкої каші на сніданок і однієї печеної картоплини на вечерю. В обід задовольнявся гарячим чаєм. Холоднеча стояла нестерпна. На вулиці мінус 8⁰С, у квартирі — плюс 3⁰С. Продукти доводилося економити, оскільки місто вже було в облозі.

Дмитро постійно думав про їжу, голод не давав спокою навіть уві сні. Водночас хлопець намагався допомогти сусідам, ходив по кілька кілометрів під обстрілами до джерела по воду для літніх людей у будинку, а також прихистив у себе давнього товариша, чиє житло було зруйноване снарядом.

Молоді люди постійно виходили в місто, щоб дізнатися якісь новини. Вони бачили розруху, паніку, розквіт мародерства… І все це на тлі невтихаючих обстрілів, пожеж, трупів цивільних людей просто неба, яких ховали просто біля будинків або у братських могилах на узбіччях вулиць. Іноді можна було пройти повз будівлю, де грілися біля вогню люди, а за кілька хвилин, ідучи назад, побачити на цьому місці руїни й розкидані понівечені тіла.

До втечі з Маріуполя молодих людей спонукав випадок. Минуло близько місяця від початку війни. У сусідній квартирі проживали особи, які облаштували в себе склад речей, награбованих з покинутих квартир. Ці люди загинули під час обстрілу, а їхню квартиру пограбували їхні ж спільники. Частину продуктів вони роздали мешканцям будинку, а самі зникли з рештою скарбу. Потім інші озброєні чоловіки вдерлися в оселю Дмитра й, погрожуючи автоматами, змусили завантажити залишки сусідського «складу» в їхнє авто. Пообіцяли, що завтра повернуться й прострелять йому ноги, якщо не буде знайдено усього, що вкрали їхні подільники. Виходу не було, і пізно вночі Дмитро і його товариш зібрали свої припаси й залишили дім.

У комендантську годину патрулі могли розстріляти їх без зайвих балачок, але Бог зберіг. Їм вдалося вийти за містом, де на них чекав виснажливий марш через мінне поле. Було морозно, з моря дув вологий поривчастий вітер… У якийсь момент Дмитро впав, заплутавшись у колючому дроті. Потрібні були великі зусилля, щоб визволити його задубілими руками.

Займався світанок, коли молоді люди вийшли на шосе. На автобусній зупинці – о диво! – знайшли залишки тліючого багаття. Роздмухавши полум’я, хлопці трохи зігрілися й перекусили. На узбіччі шосе помітили покинутого візка із супермаркета, і тепер їм не треба було нести на спині важкі сумки з консервами. За ніч утікачі пройшли близько 55 кілометрів…

Трохи згодом їх підібрав волонтерський автобус. Яким щастям було просто відкинутися на сидіння, розслабити натруджене тіло! В Мангуші наші подорожні не затрималися, прагнули якнайшвидше вибратися з окупованих територій. Бог являв Свою турботу: незнайоме літнє подружжя запросило хлопців до себе додому, де вони вперше за добу поїли гарячої їжі. Далі на попутках доїхали до Запорізької області. Увечері в невеликому населеному пункті, коли транспорт вже не ходив і товариші приготувалися до ночівлі на автобусній зупинці, одна багатодітна родина, запросила їх на нічліг.

Уздовж шосе по всій Запорізькій області стояли російські блокпости. Більшість із них вдалося пройти без перешкод. Проте на останньому Дмитра і його товариша висадили з машини, водія відпустили, а їх відвели в якийсь закуток, наказали поставити сумки, вийняти всі речі з кишень і відійти. Коли на них направили автомати, Дмитро приготувався до смерті. Але командир головорізів раптом помітив серед речей бранців пачку грошей. На радощах він подобрішав і відпустив хлопців.

В місті Дніпро милістю Божою хлопці опинилися у волонтерському центрі при євангельській церкві «Ковчег», де біженці були забезпечені їжею, постіллю, могли піти в душ. За два дні з Дніпра в Рівне відправлявся автобус, у якому були 2 вільні місця. Їх і запропонували Дмитрові та його товаришу. Так вони й опинилися в таборі в Заліссі.

Жорстокі випробування далися взнаки обом. Дмитро має серйозні проблеми зі здоров’ям, все ще бачить у снах жахи пережитого. Але він вдячний Богові та людям за своє спасіння і намагається свою вдячність виявити словом і ділом.

Лариса Полукарова