Ви ще пам’ятаєте своє мирне життя? Чим ви жили ще хоча б 23 лютого, про що переживали, на що надіялись? Багато хто сподівався на краще, хтось планував відпустку, хтось хвилювався про роботу чи навчання, а комусь здавалось, що все навкруги не має сенсу. Зараз, озираючись назад, часто думаєш, що те все було давно і воно було якесь незначне, хоча тоді й завдавало багато клопоту.

Пропонуємо вам познайомитися з Теодором, його мамою та їхньою морською свинкою. Вони жили звичайним життям в місті Чернігові. Ранком 24 лютого Теодор прокинувся, ніби нічого не сталося, щоби прожити ще один, як він тоді казав «безглуздий день». І тут мама йому сказала, що почалася війна.

«Ми зібрали тривожну валізу, — розказує Теодор, — і перші дні спали по черзі, щоб завжди бути готовими. Ночами на горизонті спалахували поодинокі вогні, було добре чути гуркіт броньованої техніки. У реальному житті танк, який проїжджає за декілька вулиць від тебе, чутно так, ніби він їде просто по твоєму вуху. Звук справжньої стрілянини теж сильно відрізняється від комп’ютерної гри…

Коли почалися вибухи, ми з речами й морською свинкою спустились у підвал нашого багатоквартирного будинку. Слава Богові, наш підвал був укріплений як бомбосховище, з масивними залізними дверима та каналізаційними трубами, які за потреби можна було модернізувати для подачі питної води. Людей зібралося багато. Хоча дехто із сусідів вирішив залишитися вдома. Хтось боявся, що його завалить під землею, хтось намагався вберегтися у себе у ванній кімнаті, а хтось просто не міг спуститися через інвалідність.

На щастя, у підвалі було багато дощок, з яких умільці зібрали лежанки. У когось знайшлося радіо… Сміливці влаштовували вилазки за продуктами, робили покупки за гроші, які давали мешканці підвалу. Загалом люди сталі добріші одне до одного, згуртувалися перед страшною загрозою.

Майже весь березень бомбардування не припинялося. Літаки, ракети, ствольна артилерія, реактивна артилерія, міномети – усі принади сучасної війни. Раніше люди вбивали одне одного мечами або луками, перебуваючи не більш як за декілька сотень метрів одне від одного. А тепер люди вбивають собі подібних сидячи за пультами на відстані в десятки та сотні кілометрів. Наші постійно й успішно відбивалися від літаків, і одного разу до нас дійшла новина про те, як дідусь із сокирою ледве не зарубав збитого ворожого пілота. День у день лунали ці страшні звуки. У якийсь момент наша артилерія встала неподалік від нашого будинку. Вороги щосили намагалися знищити її, і ці дні були найжахливішими за весь місяць. Люди навчилися відрізняти за звуком, прилітають ворожі снаряди, чи вилітають наші.

Коли була розбомблена ТЕЦ та лінії електропередач, у нас зникли світло та вода, а в підвалі стало дуже холодно. У людей були свічки й цівочка питної води з труби. Але зігрітися було неможливо. Люди виснажилися й перестали так сильно боятися. Усе менше сусідів сиділо в підвалі, дехто заходив тільки на ніч, а дехто не з’являвся зовсім. А коли вдарили заморозки, ми теж вирішили більше не спускатися. Що буде те й буде!

У місті було розбомблено майже всю важливу інфраструктуру. Але літаки та ракети продовжували робити регулярні вильоти точно за графіком — об 11 годині ночі, а потім обов’язково о 5-6 годині ранку.

Коли ми перечікували ночі в підвалі, мені майже нічого не снилося. Коли ж повернулися до квартири, то почалися суворі, відносно реалістичні, абсурдні сни, як російські снаряди роблять у будинках рівні круглі дірки, або як біля міста вибухає ядерна бомба. Я бачив події ніби з фільмів про Другу світову війну.

Виїхати з міста не вдавалося. Ми пробували виходити, щоб сісти у волонтерський бус, але щоразу рятувальники не могли до нас доїхати. Під час третьої спроби залишити місто дійшли до останнього вцілілого моста – і тієї ж хвилини його почали бомбардувати! Ми махнули рукою, і більше не намагалися виїхати. Та й без мостів можливості вибратися просто не було.

Бомбардування затихло, літаки зникли, і усього через декілька днів після нашої невдалої втечі по радіо з’явилася новина про те, що російські війська збираються відходити. Спочатку ми в це не повірили, але на початку квітня вони справді покинули Чернігів. Ми самі, наша квартира, наш будинок — вони не постраждали, і це справжнє чудо, слава Богові! Ще через тиждень повернулося світло, а потім і вода. Вони декілька разів зникали, але не дуже надовго. А ось інтернету довелося чекати аж до травня, але й без нього життя продовжувалося. Головне — свинка була жива і здорова, і не дуже вже злякалася бомбардувань —  у неї залізні нерви!

На душі стало легше, і можливо це прозвучить дивно, але наше внутрішнє самопочуття було навіть кращим, ніж перед початком війни. Зникло те почуття пригнічення, порожнечі, безпорадності. Ми стали більше ходити до церкви, більше спілкуватися з людьми, почали постійно виходити з будинку (а раніше я це робив нечасто). Такої легкості ми не відчували, мабуть, уже декілька років. Парадокс? Збій психіки? Можливо, так, а можливо, ні.

Деякий час усі довкола виживали завдяки гуманітарній допомозі. Офіційні програми були незграбні й незручні, а тому основним джерелом допомоги стали церкви, куди ми ходили за продуктами. Іноді нам допомагали грошима, і це давало можливість протягнути довше, але таке ставалося нечасто, а просити було соромно. «Безперспективність» – улюблене мамине слово щодо нашої тодішньої життєвої ситуації. Тому після деяких вагань вирішили виїхати в Рівне, де мама колись працювала, тим більше що знайомі мами обіцяли допомогти.

Початок переїзду був веселим – останні два-три дні ми похапцем збирали найнеобхідніше, навантажили на горби, знову взяли морську свинку в оберемок і поспішили на потяг. Тільки ми сіли у вагон – і повалив дощ. Ледве встигли!

Невдовзі ми опинилися в Заліссі. Спочатку все було незручно й навіть страшнувато — бо ніколи не жили в гуртожитках, але ми швидко адаптувалися. Можна жити, працювати й не боятися померти з голоду. І морська свинка також звикла до нового місця, регулярно отримує свіжу траву. Мама знайшла роботу на місцевій кухні, а я продовжую навчання. Що чекає нас у майбутньому? Після усього навіть не намагаюся робити передбачення. Але в нас є те, чого ми не мали вже багато років, – надія, а можливо, навіть ті самі перспективи».

Війна спонукала багатьох із нас переосмислити те, як ми жили. Зараз багато хто ділить життя на до 24 лютого і після. І тепер ти розумієш, що можна прожити не маючи багатьох речей, що були цінні раніше. Частіше молишся за тих, кого любиш, і плануєш час, щоб більше бачитися з ними. Тепер розумієш, наскільки важлива церква, люди й справжня віра та надія на Бога. Бо лише це тримає і не дає впасти у відчай.