Хочу поділитися з вами однією історією, яка глибоко зворушила моє серце.

Нещодавно до мене приходила одна сестра. Назвемо її Анна (ім'я змінено, мені вона нагадує біблійну пророчицю Анну, яка дуже рано овдовіла й присвятила себе служінню в храмі). Через те, що я іноземець, на зустріч вона йшла вся закрита, в масці, щоб її не розпізнали камери спостереження. Обстановка тут непроста, і це насправді серйозне й обґрунтоване переживання. Але вона все ж прийшла. І вже в цьому я побачив її вірність і її жагу до спілкування з одновірцями.

Анна — дружина мого хорошого друга, з яким я знайомий ще з 2015 року. Коли йому виповнилося 40 років, він пішов до Бога. І пішов тихо, гідно, по-особливому. Після служіння зайшов у кафе, поїв, купив дітям продукти, сів і просто… заснув. Заснув із усмішкою, без страху. За розповідями очевидців, цілу годину всі думали, що він просто сидить і відпочиває. Для сім’ї це стало страшним ударом. Йому було лише сорок — сильний, енергійний, потрібний. І, звичайно, у такі моменти серце запитує: чому так рано? Чому Бог забирає людину саме тоді, коли вона така потрібна? Але навіть тоді, коли ми не розуміємо Божих шляхів, ми все одно тримаємося за істину, що Господь благий, що Він не помиляється і що все знаходиться в Його руках.

Цікаво, що ім'я мого друга його рідною мовою означає «жертва». І, згадуючи його життя, я розумію, що в цьому було щось дуже глибоке. Він з юності був дуже відкритою, щирою і віруючою в Ісуса Христа людиною, ніколи не боявся говорити про Господа. Коли в цьому регіоні почалися сильні гоніння, його неодноразово забирали, били, принижували, допитували. Але він не зрікся Ісуса. Навпаки, він продовжував свідчити про Христа навіть тим, хто його заарештовував. А коли поліцейські, насміхаючись, казали йому: «Ну давай, молись, як ти молишся, покажи», — він не озлоблювався, а щиро починав молитися — за владу, за місто, за поліцейських, за тих, хто його бив і допитував. І ці слова торкалися людей. Через якийсь час, не знаходячи у ньому жодної вини, його відпускали. Бо що можна зробити з людиною, в якій немає злості, немає насильства, немає злочину, а є лише любов до Бога і вірність Христу? У його житті особливо яскраво виконувалися слова Писання:

«Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Мт. 5:11-12).

Сам він виріс у дитячому будинку. Ще на початку 2000-х одна вірна Господу сестра приїхала до цієї країни й присвятила себе служінню дітям. Вона не вийшла заміж, а опікувалася й вкладалася в життя приблизно десяти дітей з дитячого будинку. Серед них був він. Саме тоді, ще в юності, він увірував в Ісуса Христа.

Історія Анни теж незвичайна та глибока. Коли їй було 17 років, вона була радикально налаштованою мусульманкою: ходила повністю покрита, носила хіджаб, добре знала Коран, читала його арабською, вивчала іслам серйозно і ревно. Згодом вона викладала математику, і одного разу до неї прийшла дівчинка, у якої була маленька Біблія. Анна попросила почитати. Читаючи, вона порівнювала Біблію з Кораном, розмірковувала, вникала. І так полюбила цю Книгу, що захотіла залишити її в себе. Та дівчинка не погоджувалась, і тоді Анна заплатила за цю маленьку Біблію суму, що приблизно дорівнює 60–70 доларам. Так сильно вона захотіла мати Слово Боже. Відтоді ця Біблія завжди була з нею. Вона продовжувала читати, порівнювати, розмірковувати, і в якийсь момент прийшла до твердого переконання: «Коран написаний людиною, а Біблія —це Божа Книга». Після цього в її серці й житті відбулися глибокі зміни. Вона зняла з себе покривала і всім серцем увірувала в Ісуса Христа. І що особливо дивно, ніхто спеціально не проповідував їй. Саме Слово Боже знайшло її. Воістину, «Слово Боже живе та діяльне» (Євр. 4:12).

Після навернення Анна почала свідчити насамперед своїм рідним. Вона говорила про Боже Слово своїй сім'ї, родичам, у своєму селі. Але замість радості почалися сильні переслідування. Рідні відвернулися від неї, багато разів виганяли з дому. Вона була ще зовсім молодою, без грошей, без прихистку — і терпіла все це.

Коли в їхньому селі був падіж корів, родичі казали, що це через неї, бо вона змінила віру. Коли одного разу селевий потік зніс кукурудзу, їй казали: «Це через тебе. Аллах посилає нам прокляття через те, що ти прийняла іншу віру». Все це було дуже важко переносити, особливо, коли поруч немає підтримки.

Але одне свідчення Анни особливо сильно вразило мене. У них на подвір'ї був арик, великий канал з водою для поливу. Її старший брат мав єдиного сина, приблизно 4 років. Хлопчик під час гри впав в арик, і течія понесла його. Почалася паніка. Брат вибіг і люто закричав на Анну: «Дивись, це через тебе!

Це нас Аллах покарав, мого єдиного сина забрав!» Вона побігла вздовж арика, щоб хоча б знайти дитину. Анна бігла довго, можливо, кілометр чи два. Нарешті вона побачила хлопчика — він ще був живий і намагався вибратися. Вона стрибнула в глибоку воду, насилу витягла його на берег і сама ледве вибралася. Але на той момент він уже не дихав.

Коли зібралося все село, люди знову почали звинувачувати її. Говорили, що все це відбувається через її віру в Ісуса. Вона не знала, що робити, і просто взяла дитину на руки і почала голосно молитися: «Ісусе, Ти живий! Ти воскрешав мертвих! Допоможи!» Вона довго молилася. Тим часом прийшли місцеві мулли і вже почали говорити, що треба копати могилу, почали обговорювати похорон та гроші на відспівування. Але вона продовжувала молитися. І раптом хлопчик розплющив очі і закричав: «Сестро! Сестро!» Його віднесли додому, він поспав дві години, а потім підвівся і як ні в чому не бувало пішов гратися у дворі. Усі жінки, які це бачили, почали говорити: «Вона молилася Ісусу, і дитина ожила!» Це було потужне свідчення для всього села. Але, як часто буває, навіть таке чудо не пом'якшило усіх сердець. Родичі все одно продовжували відкидати її.

Пізніше вона була змушена виїхати з села до великого міста, де влаштувалася на роботу продавчинею. І саме там, коли віруючих було зовсім мало, Бог подбав про неї. Її познайомили з моїм другом. Хоча він виріс у дитбудинку, нічого не мав, головним для Анни було те, що він християнин. Так само й для нього найголовнішим була її віра в Бога, Ісуса Христа. Тому вони вирішили одружитися. Господь поєднав їх: не на підставі багатства чи вигоди, а на основі спільної віри в Його Сина. У них народилося троє дітей — дві дівчинки та один хлопчик. Заради безпеки не називатиму їхніх імен, скажу лише, що їхні імена біблійні. Нині старшій дочці 19 років, другій — 18, хлопчику — 11.

Ця сім'я проходила через багато труднощів. Наприклад, у 2018 році їхньому синові знадобилася термінова і дуже дорога операція. Хлопчик не мав документів, не мав метрики. У тому регіоні діяли жорсткі обмеження: дозволялося мати лише двох дітей, і якщо народжувалась третя дитина, сім'ї доводилося платити великий штраф. Тому багато хто приховував народження третьої дитини, але потім це оберталося великими труднощами: дитину не можна було відправити до дитячого садка, лікарні тощо. Так сталося й у них. Тоді ми всією церквою, усіма знайомими, друзями збирали гроші і молилися про них. І Господь допоміг їм.

Але найважчим випробуванням стала несподівана втрата чоловіка та батька. Для сім'ї це була величезна трагедія. Анна молилася і кричала до Бога: «Чому Ти забрав його? Чому?» У неї не було грошей на поховання, навіть 50 доларів. Одні християни іншої національності запропонували допомогу, якщо вона погодиться на кремацію. Однак у їхній культурі так не заведено, Анна не погодилася і вони не допомогли їй, хоча потреба була дуже гостра. Коли тіло відвезли ховати, прийшли місцеві імами, мулли, і почали просити гроші за традиційні обряди. Але жінка сказала їм прямо: «Я не маю грошей, щоб вам платити. І я не вірю в Аллаха, я вірю в Ісуса. Ісус – мій Господь». Вони були вражені її словами. В той момент у неї не було страху свідчити про Ісуса, але був великий розпач. Вона була повністю розбита.

Після похорону Анна не молилася 15 днів. Не тому, що зреклася Ісуса або перестала вірити. Просто вона була розчавлена горем, лежала без сил, нічого не їла, сильно схудла, не знала, як жити далі. Діти плакали. Особливо молодший син. Це був час глибокого болю, але Господь не залишив її. Вона побачила сон, у якому почула: «Встань і молись! Встань і молись!» Анна сприйняла це як Божий голос. І тоді вона встала, знову почала молитися, шукати Господа, зміцнюватись у Божому Слові. І Бог почав піднімати її з цієї глибини розпачу.

Відтоді минув рік, і зараз, зустрівшись з нею, я не перестаю радіти, я бачу Божу роботу в її житті. Я тішуся з того, що вона не впала у вірі, незважаючи на все, що їй довелося пережити. Вона залишилася вірною Господу. І сьогодні вона продовжує служити.

Анна продовжує відвідувати тих віруючих, яким колись проповідував її чоловік. Через його свідчення увірувало багато простих людей: молоді хлопці, сім'ї, люди найпростіших професій, навіть двірники, які підмітають двори. Господь торкнувся їхніх сердець, і зараз вони також потребують зміцнення. Анна їздить по селах і говорить людям про Божу любов, про те, що Господь живий, що Ісус воскрес, що Він любить людей і рятує. Її служіння живе та плідне. Вона не почала шукати собі іншого чоловіка, людської опори, не кинула шляху віри. Її головна турбота зараз – діти. Вона просить молитися за них. Попереду оплата їхнього навчання, а це дуже дорого.

Зараз ми хочемо щотижня відвідувати деяких новонавернених разом із нею. Але через міркування безпеки ми не можемо вільно заходити до них додому: скрізь камери спостереження, люди бояться. Тому нам доводиться шукати інших форм спілкування. Ми плануємо зустрічатися в машині, сидіти там разом, читати Біблію, говорити про Євангелію, підбадьорювати одне одного. Можна сказати, що це буде маленька церква в машині. Дякувати Богові, церква — це не стіни. Церква — це люди, зібрані в ім'я Ісуса Христа. І навіть у машині, навіть під загрозою, навіть у страху, Господь продовжує творити Свій народ.

Через цю історію я особливо ясно бачу одну істину: Бог тримає все в Своїх руках. Іноді Він допускає те, що нам здається надто важким, незрозумілим і навіть нестерпним. Іноді Він забирає тих, кого ми любимо. Іноді залишає нас за обставин, де немає людської опори. Але саме там Він учить нас не покладатися на людину, а надіятися тільки на Нього. Писання говорить: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину» (Пс. 117:8). І ще: «Близький Господь до тих, у кого розбите серце» (Пс. 34:19).

Знайдіть нас у соціальних мережах: hopetopeople