Це питання останні місяці не полишає мої думки. Я не можу зрозуміти: за що нам це все?.. Дорога через місто та села справила особливе враження. Одне – бачити ці руйнування в новинах, а інше – проїжджати повз них, торкатися їх рукою і слухати історії людей, які пережили це. Ми відвідали 4 населені пункти. Їхали ґрунтовими дорогами, бо окупанти зруйнували більшість трас і підірвали мости… Разом із командою нашої київської церкви «Світло Євангелії» та Ірпінської біблійної церкви ми відвідали м. Ірпінь та найближчі села навколо, щоб дізнатись, як ми можемо послужити там. Ми взяли з собою харчі, медикаменти, засоби гігієни, воду і поїхали на 4-х мікроавтобусах.
У першому селі нас зустріла сім’я служителів. Їхнє село було під окупацією. Сестра розповідала: «Коли окупанти прийшли, то ходили по хатах, перевіряли, чи немає українських військових. Наставляли автомати на людей, вимагали паспорти й телефони. Їздили на танках вулицями. Було страшно…» Ця сім’я зібрала всі речі, заправила машину й чекала когось із родичів, але виїхати не встигли… Брат потім часто питав у Бога, чому Він не дав мудрості поїхати раніше? Чому? Але потім зрозумів, що має тут, під окупацією допомагати людям. Коли почалися неподалік бої за Гостомель, то пропало світло й вода. А в брата вдома був генератор. І вони качали воду для всього села. Включали його лише тоді, коли окупанти включали свій, щоб не було чути. Його дружина пекла хліб для всього села. Люди бачили в цьому руку Божу: приходили, були більш відкриті говорити про вічність і спасіння. Саме через війну люди почали слухати Євангелію…
Потім ми заїжджали до віруючих в інших селах, залишали їм харчі, щоб потім вони через свою громаду розподіляли далі. В одному з цих сіл люди розповідали, що не бачили хліба тижнями, бо під окупацією ніхто не завозив. Те, що приїздять віруючі волонтери, – це велике свідчення для селян. Люди бачать, що церква — це реально сім’я, що віруючі допомагають одне одному і всім, хто потребує допомоги…
Наступне село опинилося під перехресним вогнем артилерії. Російські снаряди часто не долітали до місця призначення і падали в село… Дуже багато руйнувань!
Ми поверталися додому пізно вночі через Ірпінь. Моторошно дивитися на місто без світла з розбомбленими будівлями. Колись тут вирувало життя, світилися вікна, мерехтіли міські вогні, а зараз темрява і пустка, лиш вітер виє через дірки в будинках…
За цю поїздку я зрозуміла, що не зовсім правильно ставити Богові запитання: «За що?», — краще запитувати в Нього: «Навіщо?» Коли я слухала історії людей, то усвідомила, що час війни — це велика можливість для церкви показувати людям справжню спільність і нести Євангелію не лише на словах, а й на ділі: плакати з тими, хто плаче, хто втратив усе, радіти з тими, хто дізнається, що його родичі вціліли. Навіть маленький внесок — 100 грн, банка тушонки, листівка з підбадьоренням, обійми — це велике свідчення для когось. Для невіруючих це взагалі незбагненно, чому чужі люди їм так допомагають. А для віруючих — це розуміння Божої сім’ї, церкви, як одного тіла, яке страждає і бореться разом задля перемоги!
Ірина Соляник
