30 листопада 2003 року на 32-му році життя відійшов у вічність наш брат, друг і колега Микола Ферар. У нього стався крововилив у мозок, і Господь покликав його додому.
Залишилася дружина, батьки, родичі, друзі.
Коля працював в християнській місії «Надія – людям» з 1998 року: спочатку як водій, робітник, а згодом його було призначено відповідальним за будівництво християнського навчально-оздоровчого комплексу в с. Залісся Рівненської області. У церкві «Джерело життя» м. Здолбунів він служив дияконом.
Коля був веселою й доброю людиною, його всі любили. Головною якістю характеру Миколи була постійна готовність допомагати людям. У його щоденнику підкреслені слова: «Те, що ти робиш для інших, ти робиш для Ісуса».
Господь прославився через життя Миколи, прославився і через його смерть. Миколині батьки, його молодший брат і невістка визнали Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем і заявили про своє бажання бути членами Здолбунівської церкви – тієї сім’ї, у якій жив, працював і яку так любив Микола.
«Блаженні ті мертві, хто з цього часу вмирає в Господі…» Об’явлення 14:13.
Микола Михайлович Ферар (20.05.1972 – 30.11.2003)
Микола Ферар народився 20 травня 1972 року в с. Кунин Здолбунівського р-ну в сім’ї Віри Пилипівни і Михайла Дмитровича Ферарів.
Він був середнім сином, мав старшого брата Юрія і молодшого – Сергія. Батьки виховували хлопців як потрібно, коли ласкою, а коли й різкою. Всі вони виросли хорошими, порядними людьми, добрими і працьовитими.
Коли Коля навчався в школі (№ 4 м. Здолбунова), класний керівник називала його «хазяїном», він бачив роботу і вмів її робити.
Коля вирізнявся веселою вдачею, він постійно усміхався, часто голосно сміявся – він любив життя і радів життю.
1989 року зустрів своє перше і єдине кохання. Анжела чекала його з армії, і коли він повернувся, то питання про одруження вже не потребувало особливого обговорення. Батьки не заперечували, і 3 вересня 1992 р. відгуляли весілля.
Перші роки молодята жили разом із батьками Анжели, яка на той час була ще студенткою. Стосункам тещі і зятя можна було лише по-доброму позаздрити. Привчений батьками до праці, спокійний і врівноважений, він став добрим сином і для своїх других батьків.
Але який чоловік не хоче бути господарем у власному домі? Для того щоб заробити гроші, Коля багато працював, їздив на заробітки в Росію, в Польщу, після чого сім’я змогла придбати однокімнатну квартиру в Здолбунові. Він ніколи не прагнув розкоші, лише іноді жалкував, що мають лише одну кімнату і не можуть запросити гостей, мається на увазі з ночівлею, тому що взагалі гості в цьому домі бували часто і з задоволенням. У сімейному житті він був поступливим і неконфліктним. Він дуже любив Анжелу, його останніми словами, які він сказав у свідомості, були: «Я тебе люблю».
На межі 1995–1996 років у житті Колі відбулася особлива подія, якій передували певні ситуації і роздуми. Наприклад, коли Коля тільки що повернувся з армії, то побачив своїх друзів, які сиділи на лавочці, і всі вони були наркоманами. Коля дуже чітко усвідомив, що якщо нічого не зміниться в його житті, він може дуже швидко стати таким, як вони. Після того пройшло ще кілька років. Коля саме навчався в автошколі при ДТСААФі, разом з Олександром Калінським (нині пастор церкви «Джерело життя» м. Здолбунова). Одного разу по дорозі додому Коля сказав Саші: «Дай мені Біблію, на три дні, я прочитаю і віддам». Через декілька днів вони заїхали в місію «Надія – людям» в Рівному і там Коля почув звістку про спасіння в Ісусі Христі. Коли він сів в машину, то там звучала християнська пісня. Вона була саме про покаяння. Дух Святий торкнувся Миколиного серця. Наче все життя промайнуло перед його очима. З машини він вийшов уже зовсім іншою людиною. 5 січня 1996 року він назавжди віддав своє серце Ісусові Христу.
19 квітня того ж року, прийнявши водне хрещення, Коля став членом церкви євангельських християн «Джерело життя» у м. Здолбунові.
У церкві виконував служіння диякона. Це, без сумніву, було його місце, його дар. Він знав усі потреби людей, часто провідував їх, допомагав. Коли траплялися складні ситуації, конфлікти, не поспішав з’ясовувати стосунки, а багато молився і потім бачив Божі благословення у розв’язанні цих питань. В останню неділю, коли він був у церкві, перед ранковим богослужінням Коля підійшов до кожного з присутніх і роздав закладочки зі словами втіхи, це був його останній вияв уваги і турботи до братів і сестер, яких він любив і яким служив.
1998 року Коля почав працювати в місії «Надія – людям». За посадою робітник, він займався тим, у чому була потреба. Коли потрібно – був водієм, коли потрібно – займався оформленням документів, погодженням різноманітних адміністративних питань, коли потрібно – лагодив пральні машини і вставляв двері, міняв побиті шибки і ремонтував крани, клеїв шпалери і підганяв меблі.
В останній період життя головною його турботою був табір в Заліссі. Він дуже хотів, щоб він запрацював, і віддавав цьому багато сили й часу. Затримувався там до ночі, не рахувався з вихідними. Там були всі його думки і мрії. В останній день, коли йому вже страшенно боліла голова і він не міг піднятися, щоб поїхати на роботу, Коля попросив Анжелу зателефонувати робітникам, щоб їхали без нього закінчувати роботи на стадіоні в Заліссі…
Кажуть, діти і собаки відчувають добрих людей. Коля любив дітей, і діти дуже любили його. Він постійно займався зі своїми племінниками, його знали всі діти в церкві, в Мізоцькому інтернаті. Цвітана, дочка близьких друзів сім’ї Ферарів, коли була маленькою, любила сидіти в нього на руках і казала: «Ти мій другий тато».
А щодо собак, то тут можна розповідати багато історій. Хоча б про Сема, який зламав ногу і якого Коля возив спочатку до ветеринара, а потім вмовив хірурга у звичайній лікарні, щоб той прооперував собаку. А як він доглядав за хворою Нікою, забравши її додому!
Девізом життя Колі можна вважати слова, які були підклеєні в його щоденнику і підкреслені: «Завжди шукай можливості для того, щоб служити іншим, і ніколи не шукай відмовок», а також «Те, що ти робиш для інших, ти робиш для Ісуса».
Щоб краще виконувати своє служіння, Коля хотів вчитися. Він вступив на економічний факультет одного з рівненських вишів. Мріяв також про поглиблення біблійної освіти.
Після того як Коля сам пізнав Бога, його найбільшим бажанням було привести до Христа свою родину. Величезним щастям для нього стало покаяння старшого брата Юрія та його дружини Наташі. Як він радів, коли під час одного свята на богослужінні була вся його родина – батьки і молодший брат з дружиною. Він тоді сказав: „Як мені добре, що вся наша сім’я в церкві”.
Батько Миколи, Михайло, спочатку не поділяв переконань сина, але коли Коля лежав в реанімації, то прийшов до нього, поклав руку на плече і покаявся. Батько зрозумів, що Коля вмирає, і твердо вирішив, що повинен замінити собою сина, ставши до лав тих, хто служить Богові. Коля пішов у листопаді, а в липні всі Ферари прийняли водне хрещення: батько і мати, брат Миколи Сергій зі своєю дружиною Оленою.
Хрещення рідних Миколи
Мама Миколи, Віра, покаялася, стоячи на колінах біля ліжка сина. Вона благала Бога про милість. Мама ще не знала, що покаявся її чоловік, а чоловік не знав, що вона. Мама згадує, як молилася і зрозуміла: «Я хочу бути з Богом».
Після похорону всі вони прийшли в Божу Церкву.
До них почав приїжджати брат Олександр Пономарьов, разом вивчали Писання. «Зерно, яке посіяв Коля, проросло», – каже мама. Покаялася також і інша невістка – Наташа. Вона приймала хрещення вагітною.
Кажуть, незамінних людей немає, але це неправда. Колю нам ніхто не замінить. Але не варто падати у відчай, адже нас чекає зустріч на небі, тому закінчити хочеться словами пісні, яку дуже любив Коля:
Радість у Христі я знайшов,
Він – моє життя і спокій,
Коли я до Нього прийшов,
З того часу Батько Він мій.
З того часу я – Його син
І радію, що він прийняв
Мене до святих тих країн,
Щоб його я там прославляв!
Друг Миколи, написав короткий вірш після його відходу у вічність:
Колі, доброму і вірному другові
Реквієм
Веселим був ти ще учора,
Учора, й ніби так давно,
Та надійшов листопад скоро
І вирішено все було.
Мій друже, ти тепер в спокої,
Ти з Богом в радості із Ним,
Стікає з кленів дощ сльозою,
Та зовсім я не втішусь тим,
Що ти пішов, пішов так скоро
Пішов раптово назавжди …
У серце друзів вилив горе,
Лиш вітер плаче в самоті.
І в цій скорботі чорній, тяжкій,
Як сонця промінь на очах
В одному лиш розрада наша —
Що стрінемось у небесах.
Надія Доля, Валентина Бондарчук
