14 червня 2021 року відійшов у вічність наш брат і співробітник Сергій Миколайович Омелянчук.

Одкровення 14:13: «І я почув з небес голос: – Запиши: Блаженні ті, хто вмирає з вірою в Господа. – Так, – каже Дух, – тепер вони відпочинуть від своїх праць, і їх справи йдуть за ними».

Коротко про нього можна сказати так: любив Господа, любив Церкву, любив справу благовістя…

Він був одним із перших, хто переїхав зі своєї батьківщини на Далекий Схід, щоб благовістити невіруючим. Заради служіння йому доводилося долати незвідані виклики й труднощі часів перебудови.

У пам’яті приморських християн Сергій залишився люблячим пастором, завжди відкритим до кожного, хто звертався до нього по допомогу, який намагався послужити всім своїм розумінням і силами. Він завжди служив людям, спілкувався з ними на зібраннях і вдома. Іноді так і засинав навпочіпки біля провідного телефону…

Зараз справу, розпочату ним на Далекому Сході, продовжують інші служителі. А Сергій стоїть перед своїм Господом, чиє Ім’я він приніс народам Примор’я та Якутії…

 

Життєвий шлях

Сергій Омелянчук народився 2 січня 1960 року в с. Щедрогір Ратнівського р-ну Волинської обл. в сім’ї віруючих, передостаннім із шістьох хлопчиків. У них вдома часто проходили спілкування християн.

Покаявся Сергій у 17 років, 1977 року. Один із служителів таємно хрестив його в річці вночі, у сусідньому селі. Сергій розумів, що незабаром йому йти на строкову військову службу і йому потрібно було мати внутрішній стрижень, щоб не зламатися. В армії було багато труднощів – Бог випробовував його віру. Були гоніння за Христа, побиття, багато днів у карцері. Здоров’я Сергія похитнулося, але віра його залишилася непорушною.

9 вересня 1984 року він одружився з коханою дівчиною Тетяною. У жовтні 1985 року вони переїхали в Брест, де Сергій ніс служіння проповіді в церкві на Вульці. Бог подарував подружжю сина Павла і двох дочок Аллу та Юлію.

У травні 1991 року Бог рішуче закликав Сергія на служіння благовістя.

 

Посвята на служіння

Про свою посвяту на працю Сергій пише так: «Я народився в сім’ї християн і свого часу прочитав багато книг про місіонерів. Деяким із них я щиро заздрив, особливо тим, які проповідували в тих місцях, де ще ніхто не благовістив. Інтерес до місіонерства у мене з’явився також завдяки тому, що сестра моєї дружини була місіонеркою в Якутії. Листуючись, ми разом із нею молилися, переживали й раділи всьому тому, що відбувалося на місіонерській точці. Коли ми з дружиною бачили проблеми на місіонерських полях, то щиро молилися до Господа: «Вишли робітників на жниво Своє!» Одного разу я запитав у дружини, як вона вважає, кого Бог посилає на цю працю? Відповідь була, що, звичайно ж, готових працювати. Я запитав у неї, чи не думає вона, що Господь хоче нас використати в цьому служінні, і отримав відповідь: «Я думаю, що зараз – ні. У нас троє маленьких дітей: старшим по 4,5 року, молодшій — 3 рочки. До того ж ми очікуємо чотирикімнатну квартиру. Бог же дбає і про добробут Своїх дітей!» Однак спільні молитви за місіонерів змушували нас все більше й більше бути незадоволеними своїм становищем. У своєму серці ми вже вирішували їхати на працю, але інший голос говорив, що інші ж влаштовують своє життя і при цьому залишаються християнами. Така боротьба тривала цілих пів року, поки ми не дізналися, що в Києві буде відбуватися місіонерська конференція. Ми загорілися великим бажанням відвідати її. Я сам для себе вирішив, що ця конференція буде вирішальною в моїх сумнівах. Якщо я потрібен для Бога на місіонерській праці, то Він нагледить, що я буду делегатом на цій конференції. Хоча з місії я отримав відповідь, що місць уже немає, Бог розв’язав це питання іншим шляхом. З місії прийшли два запрошення на нашу церкву і в останній момент мені запропонували поїхати. Для мене це була позитивна відповідь від Бога. На жаль, коли я розповів про своє бажання в церкві, мене не підтримали, сказавши, що в Білорусії є не менше праці, тому навіщо кудись їхати.

На конференції Ярл Пейсті розповідав про початок свого служіння місіонером, і я побачив, як це схоже на мою історію. І вони, і ми з дружиною просили про одне й те ж, щоб Бог вислав трудівників на Своє жниво. Бог його вислав, і я зрозумів, що нас Він теж посилає. І ми почали молитися, щоб Господь відкрив, де Він хоче нас використати. Ми були згодні працювати в будь-якому місці. 1991 року на Пасху Бог послав мені сон, у якому місіонер Михайло Трубчик на молодіжному богослужінні звернувся до присутніх з питанням: «У Владивостоці є велика потреба в євангелізації, хто з вас готовий трудитися на цьому місці?» Потім подивився на мене й сказав: «Брате, я бачу в твоїх очах готовність працювати в цьому місці». Це було для мене силою від Бога наважитися їхати на місіонерську працю. Наступного дня на роботі я написав заяву на звільнення.

 

На краю землі

Спочатку Сергій Миколайович опинився серед евенків. Саме в той час у Якутії покаялася жінка, яка працювала в сфері культури. Вони були зобов’язані раз в три місяці привозити культурну програму для евенків, і ця жінка запропонувала привезти їм фільм «Ісус» і Біблії. А місцевий служитель вирішив використати цю нагоду, але не було кому їхати. І вирішили Сергія туди на три місяці командирувати перед від’їздом у Владивосток. Він погодився. І після приїзду в Нерюнгрі його відправили з продуктами, літературою і фільмом на вертольоті на 600 км углиб тайги. Він відвідав 6 бригад евенків, які кочують з оленями. Коли прилітав вертоліт, то перевозив його на нове місце. У першій бригаді були великі випробування — нападки з боку шамана, щоб Сергій приніс жертву богам, але Бог дав сил встояти. Було таке напруження, що приходили думки про те, що Сергій може звідти й не повернутися. Він один проповідував і показував фільм «Ісус» евенкам. Так відбулося його місіонерське хрещення.

Потім він півтора року жив у Владивостоці. Сім’я залишалася в Бресті, бо не було грошей, щоб винаймати житло у Владивостоці. Тільки 5 грудня наступного року вони змогли до нього переїхати.

З 1989 по 1992 рік Сергій навчався в Мінському біблійному інституті і приїздив з Владивостока на ці сесії.

Співробітником нашої місії «Надія – людям» (вона тоді називалася Християнське товариство «Місіонерське братство») Сергій став з травня 1991 року.

У 1994 році Сергій Омелянчук був рукопокладений на пасторське служіння в м. Владивосток у церкві «Нове життя», яку він з Божою допомогою, розпочав з нуля. Навіть через 20 років у сім’ї Сергія залишилися дуже теплі стосунки з людьми з цієї церкви, і вони все ще пам’ятають його як улюбленого пастора.

Сергій Миколайович був заступником керівника Приморського Об’єднання Місіонерських Церков Євангельських Християн (ПОМЦЕХ).

З 1995 по 2000 рік навчався в Київській біблійній семінарії й отримав ступінь магістра богослов’я.

За цей час церква «Нове життя» була зареєстрована, і у Владивостоці пройшла перша місіонерська конференція. Молода церква молиться і підтримує місіонерське служіння по всьому Приморському Краю.

У Владивостоці встановлюються щомісячні зустрічі пасторів і місіонерів. Церква продовжує рости, проводяться дитячі різдвяні євангелізації, у місцевому музеї розпочала експонуватися виставка репродукцій картин всесвітньо відомих художників на тему «Життя Ісуса Христа».

У 2001 році проходить велика міжцерковна чоловіча конференція, на яку зібралося 200 осіб. Молитовною потребою сім’ї Омелянчуків залишається отримання посвідки на проживання. Вони подають документи, але їм відмовляють і потрібно кожні 3 місяці продовжувати реєстрацію. Так триває два роки, ще пів року сім’я живе без реєстрації, бо чекає, поки закінчиться навчальний рік. Крім того, їм необхідно їхати в Брест, щоб отримати паспорти нового зразка, але на поїздку немає грошей. До всього додається тривога про батьків, оскільки Сергій отримав звістку про те, що його старенькі батько й мати дуже хворі.

Улітку церква проводить перші молодіжні табори. Сергій хвилюється про те, як би запустити навчання членів церков за програмою «Духовне формування», продовжує займатися пошуком приміщення для церкви. Він радіє тому, що їх відвідали брати з місії в Рівному. Поступово Росію починають відвідувати також іноземні місіонери.

Сергій вдячний Богові за те, що від дружини і дітей має значну підтримку в служінні. Старші син і дочка вже допомагають у недільній школі. Дружина переживає і молиться разом з ним про всі потреби служіння, бере активну участь в житті церкви та Об’єднання.

Влітку 2002 року сім’я все-таки опиняється в Білорусі. Сергій пише: «Чудовим чином Бог проклав переді мною шлях до моїх батьків. Бог дав нам можливість побачитися з батьком ще за життя. Його бажання і молитва до Бога була про те, щоб побачитися зі мною й померти тоді, коли я буду вдома. Його бажання Бог виконав. Вся моя родина могла бути присутньою на похоронах. Маму перевезли жити до мого молодшого брата».

У серпні 2002 року Сергій повернувся у Владивосток, де на нього чекає ще дуже багато роботи. Успішно розвивається співробітництво з корейськими братами і сестрами. Сергій займається показом фільму «Ісус» невіруючим людям і проведенням груп для тих, хто виявив бажання вивчати Біблію. Перед сім’єю постає питання навчання дітей. Через те, що вони іноземні громадяни, необхідно дуже багато платити за їхнє навчання.

Сергій відвідує церкви та біблійні групи по всьому Приморському краю. Діє програма церковного освіти. В команду додаються нові служителі, які переїжджають на служіння на Далекий Схід.

 

Новий початок в Білорусі

У березні 2003 року родина Омелянчуків повертається в Брест, де Сергій відразу ж включається в служіння помісної церкви «Благодать»: проводить групи, богослужіння, проповідує в церкві.

У 2005 році він займається питаннями реєстрації помісної церкви, молиться про те, щоб Бог уможливив для церков більшою мірою виконувати Велике доручення.

З самого початку служіння в церкві був зроблений чіткий пріоритет на благовістя, і Бог благословляє церкву зростанням. З милості Господа в церкві функціонує недільна школа, розвиваються молодіжно-підліткове та музичне служіння, функціонує домашня група, є бібліотека, щорічно проходять конференції на тему благовістя і виконання Великого доручення. Щорічно Бог додає спасенних до церкви. Хрещення проходять щороку, а іноді по два рази на рік.

2016 року, попри те що Сергій був помічником пастора і активно брав участь у житті церкви, вони з дружиною вирішили присвятити себе подальшій місіонерської діяльності. Він говорив синові: «Я дуже хочу проповідувати Євангелію невіруючим. Дух місіонерства томиться в мені, я хочу щось робити». Так Сергій починає створення нової церкви в одному з селищ Брестської області.

Сім’я практично щонеділі відвідує селище, щоб проповідувати невіруючим людям, і люди каються. Зараз Сергій передав цю естафетну паличку своєму синові Павлові.

На початку березня 2021 року Сергій звернувся в лікарню із загрозою тромбу, там у нього несподівано виявили онкологічне захворювання. Через тиждень він був удома і запросив пасторів для молитви з оливою помазання. Після молитви через годину Бог зцілив його, це було явне чудо, він знову став бадьорий і не відчував болю. Однак залишилася виразка в шлунку, і вона кровоточила. Був низький гемоглобін, і відкрилася кровотеча, і він відійшов від втрати крові уві сні…

—

Ось кілька цінних свідчень, які прозвучали на похоронному богослужінні в пам’ять про Сергія.

Тетяна Григорівна Омелянчук:

«Бог дав мені великий привілей бути дружиною цього чоловіка. Він був благословенням не тільки для нашої сім’ї, але вмів знайти підхід до будь-яких людей. Він дуже любив Бога, його улюблена пісня була «Ти – Бог мій, немає іншого у мене» і намагався кожну мить свого життя щось робити. Він біг, і я за ним бігла, тому що він не міг просто сидіти. Дякую Господу за таке насичене й благословенне життя з Сергієм!

Хочу засвідчити про його зцілення. Бог торкнувся його, коли всі органи були вже вражені й лікарі говорили, що в нього будуть сильні болі й він умиратиме з голоду. У ці останні дні Бог повністю забрав біль, і він відчував тільки слабкість, оскільки втрачав кров і в нього був низький гемоглобін. Фактично він умер від втрати крові, яку йому вливали, але вона не затримувалася. У нього була дуже легка смерть, він просто заснув. І це – милість Божа й сила молитви багатьох церков.

Так, Бог відміряв йому стільки прожити, але в останні дні Бог його зцілив від болю і він багатьом свідчив про це. І ця його віра мене теж дуже підтримувала й спонукала покладатися на Господа. Я дивлюся на його усмішку на фото і знаю, що йому зараз там добре, і це зміцнює мою надію на зустріч з ним на Небесах».

Павло Сергійович Омелянчук:

«Одними з останніх його слів було те, щоб ніхто не сумнівався, що Бог доторкнувся до Нього і зцілив. Один із найяскравіших спогадів про батька – це його любов до Бога. Батько навчив мене любити Бога, ще в дитинстві він навчив мене молитися…»

Юрій Володимирович Пилипович:

«Я хотів би відзначити одну важливу якість характеру Сергія – вірність: Господу, Церкві, людям, у служінні. Він завжди був людиною, яка готова підставити плече, виручити, разом іти й працювати. І не тільки був готовий, а він це робив – брав навантаження, ішов і служив».

Ті, хто його знали, свідчать про нього як про людину, в чиєму серці ніколи не було тісно і в чиїй невеликій квартирі не було тісно багатьом людям. Сергій немов зігрівав і обіймав людей своєю теплотою і любов’ю Ісуса Христа, явленої через нього.

Нехай Сергій залишиться таким у нашій пам’яті до того дня, коли ми знову побачимося!